Ведуча Happy Ранку на Хіт FM й засновниця благодійного фонду «Юлині бабусі» Юля Карпова стала героїнею нового випуску ютуб-проєкту «Марічка» телеведучої Марічки Падалко.
Юля розповіла не лише про особистий шлях. Головною темою розмови стала справедливість. Саме вона — як внутрішній компас — стала рушієм усього, що Юля робить сьогодні: від першої поїздки в деокуповану Андріївку до системної підтримки самотніх стареньких у пансіонатах по всій країні.
«В Андріївці я побачила бабусю, яка тягнула за собою візочок, щоби забрати пакети з їжею для своєї лежачої сестри. Я не хочу, аби люди в селі доживали своє життя саме таким чином. Бабуля мала сидіти біля своєї клумби з квітами, а не йти шукати їжу», — згадує Юля поїздку до Андріївки, після якого вирішила: буде допомагати стареньким постійно.
Справедливість для Юлі — не лише про допомогу. Це ще й про право бути собою: сміятися голосно, говорити відверто, захищати власну позицію. Вона пригадує, як довгі роки соромилася свого сміху, поки не засміялася на кастингу на радіо і не почула: «Цей сміх має бути в ефірі. Його не треба ховати. Він справжній».
«Мій найбільший комплекс став моєю суперсилою. Я сміюся, бо так легше сказати щось важливе. Люди не завжди чують сльози. Але на сміх — відгукуються», — говорить Юля.
Сьогодні цей сміх звучить щоранку в ефірі. А разом із ним — історії, які не завжди хочуть чути. Про те, що в пансіонатах більшість стареньких мають лише 3 тисячі гривень пенсії на місяць, з яких на особисті потреби залишається кількасот. Що ці гроші не покривають навіть базового — шампуню чи крему для рук. Що люди похилого віку, які мріють про банан або оселедець, змушені просити про це як про розкіш. Про те, як ветерани повертаються до цивільного життя — і стикаються з байдужістю.
Поруч із Юлею — її коханий Сергій Пономаренко, Герой України, ветеран із багаторічним бойовим досвідом. Саме завдяки йому вона побачила, наскільки болісною може бути адаптація до цивільного життя після фронту. Бюрократія, брак державної підтримки, знецінення досвіду, щоденні дрібниці, які стають викликами — усе це принижує замість того, щоб підтримувати.
«Цивільне життя має пристосовуватись до ветеранів, а не навпаки», — наголошує Юля.
Ці слова — не гучні фрази. Вони про щоденний досвід людини, яка бачить, як навіть парковка на місці для людей з інвалідністю стає тригером.
«Я бачу, наскільки глибоким стає кожне розчарування Сергія. Наприклад, коли на місці для людей з інвалідністю паркується авто без жодного дозволу. Він не проігнорує це. Він чекатиме, щоби подивитися цій людині в очі. Бо це — теж про справедливість».
Після знайомства з ветеранською спільнотою Юля ще гостріше відчуває: справедливість — не абстракція. Це мова, якою ми говоримо із собою щодня. Через донати. Через репости. Через бажання не пройти повз. І навіть через банан, куплений не собі, а самотньому дідусю, який попросив його як найбільшу розкіш.
Юля не нав’язує допомогу. Вона чесно говорить:
«Не відгукується допомога стареньким — не треба. Допомагайте військовим, дітям. Але допомагайте. Якщо ви нічого не робите — тоді це справді проблема».
Повну розмову Юлі Карпової з Марічкою Падалко дивіться за посиланням.
ДЕЖАВЮ МЕДІА
