Зазвичай кожен день проходить в знайомому режимі. Ми спілкуємось з сім’єю, ходимо на роботу, розважаємось. Коли з’являються складні ситуації або проблеми – починаємо шукати шляхи їх вирішення. Та ми зовсім не готові до ситуацій, коли життя примушує залишитися в ізоляції, наодинці з глибинними переживаннями або думками, котрі постійно “заганяєш” подалі… І коли довгий час ти знаходишся наодинці, особисті “демони” починають вириватися назовні..
Книга “короля жахів” Стівена Кінга “Гра Джеральда” побачила світ у 1992 році, десь через рік прочитав її в хорошому перекладі. На мій погляд тоді це був роман “про 30 сторінок сюжету, а потім 200 сторінк переживань”. І вердикт простий – не краща робота Кінга.
Інша справа екранізація Netflixом роману 2017 року.
Від будь-якої екранізації не варто очікувати стовідсоткового співпадіння з книгою. Творці стрічки не розчарували!
Як і в романі, подружжя Бірлінгейм їдуть в будинок за містом, щоб провести вихідні наодинці, бо мають проблеми з сімейним життям. Джеральд давно не займався сексом з дружиною Джессі, бо має “специфічні” побажання. Коли він приковує Джессі наручниками до ліжка, вона пручається і випадково вдаряє чоловіка, котрий до цього випив пігулок і помирає…
Героїня не може звільнитися, на допомогу ніхто не відкликається і вона розуміє, що кілька днів тут не буде нікого і вона скоріше за все помре… Під час періодичних провалів у дрімоту та непритомність до будинку приходить голодний пес, котрий починає ласувати тілом її чоловіка. Але страшніше цього в ній пробуджуються спогади дитинства та речі, котрі вона приховувала десь у глибині себе.
Не у всіх нас є такі страшні події як у дитинстві героїні фільму, та є купа інших. Ми не любимо згадувати неприємне та боїмося залишатися з ними наодинці. “Місячний чоловік” з фільму – це найстрашніші спогади та події, котрих ми не можемо забути. Ми не ділимося цим з друзями, бо “заборонено”, “соромно”, “не зрозуміють”. “Демони” тільки чекають, щоб залишитися з тобою наодинці.
Для мене фільм “Гра Джеральда” дав друге дихання роману. Це фільм про страхи, самотність та безвихідь. З самого початку та протягом усієї стрічки ти не завжди переживаєш за головну героїню, а тільки хочеш, щоб “все це закінчилось”. Звичайно, були і “по-Кінговськи” затягнуті та “розмазані” моменти. Додано нові персонажі, котрих не було в книзі. Але в цілому розумієш, що всі ці моменти просто необхідні у кінострічці.
Ми боїмося згадувати неприємні моменти. Ті речі, від котрих страждаєш, соромишся. Але це вже відбулося, цього не змінити.
Не можна дозволяти “демонам” заважати рухатися вперед, жити!
Віталій Шевченко
Маркетинг та PR експерт
Фанат кіно та спорту 😉
