Олексій Сагаловський – співак з 90-х років, який нещодавно повернувся на велику сцену. Голова суддів на Міжнародних музичних конкурсах, співпрацює та створює проекти з відомими зірками шоу-бізнесу, на сьогоднішній день є постійним експертом телепрограми  «Говорить Україна», а також бере участь в інших проектах, куди його запрошують через великий та багатий життєвий досвід. Окрім цього, пан Сагаловський веде рубрику в журналі «Наталі», коуч-тренер з вокалу у програмі «Голос країни» та «Голос країни. Діти», «Х-фактор». Також пан Сагаловський є міжнародним амбасадором в Україні з екології та постійно займається благодійністю.

Олексію, розкажіть, з якого моменту почалася музична кар’єра? Чи завжди музика була у вашому житті? 

  • Незважаючи на те, що моя мама не мала жодного прямого відношення до музики, я все ж таки виріс у музичній сім’ї. Ми жили в орендованій квартирі у самому центрі міста, з вікна якої часто можна було спостерігати різне вуличне мистецтво: пісні, танці, картини, книги тощо. Квартира складалася лише з однієї кімнати, котра була перегороджена шафою. Тобто там я і спав. Звичайно, музика, яка була постійно присутня в житті моїх батьків, не давала мені ні спокою, ні нормального сну. Але так трапилося, що волею-неволею я, як губка, поглинув у себе музичне мистецтво й мені не залишалося іншого вибору, як пов’язати своє життя з цим видом діяльності. 

Хочу сказати, що у своєму житті я спробував багато професій, у мене також 3 вищих освіти (юридична, економічна й консерваторія). І як би я не намагався відійти від музики (навіть і бізнесом починав займатися), усе одно життя мене постійно повертало на сцену. І саме тоді я зрозумів, що з долею боротися немає сенсу, тому я вирішив пливти за течією. Але, звичайно, я знову повертався до бізнесу, інших видів діяльності, подорожував за кордоном, проте сцена мене не відпускала. І ось остаточно я змирився з цим 3 роки тому. 

За цей період мені та моїй молодій команді (я так називаю свою дружину) вдалося досягнути того, чого багато артистів намагаються досягнути десятиліттями. 

Розкажіть про гурт «12 поверх». Чому вирішили заснувати саме гурт? Чи існує він зараз? 

  • Гіпотетично – так, практично – ні. Цей гурт був заснований у далеких 90-х роках, головним репертуаром якого був романтичний рок. Ми, учасники, тоді були малими, без досвіду, а отже, група проіснувала не довго, хоча й мала певні нагороди. Після того мене доля кидала до різних професій, багато чим займався. І група «12 поверх» відродилася знову 2 роки тому з таким самим складом учасників і моїми піснями. Але проблема полягає в тому, що на сьогоднішній день будь-який гурт необхідно підтримувати  «зі сторони». Тобто спонсори необхідні завжди, адже колектив не може витягнути абсолютно всі фінансові затрати. Або ж нам необхідна серйозна дотація, яка допомогла б висунути нас на високий рівень у музичній індустрії та забезпечити довготривалі гастролі. Безперечно, творчість ми ставимо на перше місце, але їсти хочеться завжди. Я адекватно оцінюю всю ситуацію й розумію, що через нестачу фінансів учасники команди просто пересваряться один з одним, бо я їм буду розповідати про завтра, а вони думатимуть про день сьогоднішній. Тому ми прийняли рішення, що нам необхідна пауза. Таких словосполучень, типу, наша група розпадається, звичайно, не було. Ми всі дорослі чоловіки, розуміємо ситуацію, яка склалася. Зараз у мене чудові стосунки з хлопцями, тому я розумію, що якщо одного разу я захочу заново зібрати групу, матиму змогу її фінансувати, то я це обов’язково зроблю.

Мені хочеться працювати з «живими» людьми, бо я пишу музику, слова, аранжування вдома. І як би я не любив Олексія Сагаловського (посміхається), я розумію, що є багато інших музикантів, які значно кращі нього. Тому мені було б цікавіше, якби я приходив у студію, розповідав членам колективу про той мотив, який зародився у мене в голові, вони б усе це підхвачували, і музика народжувалася б з їхніх пальців. Оце було б дійсно круто!

З ким з відомих музикантів вам доводилось співпрацювати? З ким найбільше сподобалося? 

  • Останнім часом я працював з багатьма відомими й успішними людьми. Ірина Білик, Наталія Могилевська, Кравчук – це все мої хороші знайомі. Але є одна людина, яка мені дуже допомогла, з якою я дружу й досі, – Юрій Рибчинський. Це народний діяч культури України, Заслужений артист, який мене постійно вчить чомусь новому. Так, у багатьох випадках я з ним не згодний, але потім усе стає на свої місця. Наприклад, я у свою чергу допомагав йому зробити мюзикл, ми разом написали пісень десять. Я дуже радий, що така людина є в моєму житті, бо саме завдяки Рибчинському про мене дізнаються люди, ми постійно їздимо на концерти (разом з нами й інші зірки також), але це все проходить під назвою «Творчий вечір Олексія Сагаловського», на який збирається повний зал людей, які по звершенню вручають мені квіти. Це надзвичайно приємно. 

Вас часто можна побачити на благодійних заходах. Чому для вас це так важливо?

  • Я звик бути не бідною людиною. Займаючись бізнесом у минулому, заробляючи великі кошти, я всіляко допомагав дітям, людям похилого віку. Але це було 8 років тому, потім я втратив свою справу, а разом з нею – і можливість заробляти великі кошти, частину з яких я передавав на благодійність. Але не зважаючи на це, моє серце все одно б’ється так само, як і раніше. Я дуже хочу допомагати людям, бо скептично ставлюся до сучасної релігії, до політичної благодійності. Але я нікому про це не розказую, бо в мене немає на меті зробити собі хорошу репутацію за рахунок того, що я займаюся благодійністю. Взагалі, я їжджу зі своїми піснями і в звичайні дитячі будинки, і в складні (там, де дуже хворі дітки), і в будинки для пристарілих. Кожного разу, коли в мене з’являється можливість допомогти – я її використовую. І я не тільки співаю для цих діток, я ще й передаю їм свої речі: ковдри, куртки, подушки, можу купити комплекти спортивної білизни, наприклад. 

Якби не музика, то чим би ви займалися в своєму житті? 

  • Я точно можу сказати, що я гуманітарій. Тому мені здається, що займатися я можу будь-чим. Наприклад, я б досягнув високого рівня в бізнесі, та ж сама мережа магазинів, у хореографії, режисерській діяльності, на телебаченні. Колись я працював на ТБ, був першим ведучим прямого ефіру. До речі, і от з того часу в мене й досі залишився такий «пунктик» – я патологічно не можу стерпіти пауз під час інтерв’ю. 

Що б ви побажали юним музикантам, які ще тільки на початку своєї успішної кар’єри? 

  • Виходячи з реалій тієї країни та часу, в якому ми живемо, я б порадив переоцінити те, чим саме молодь хоче займатися. Тобто якщо вони розуміють, що не можуть без цього жити, якщо вони розуміють, що це їхня хвороба, їхній внутрішній наркотик (у хорошому сенсі цього слова), якщо це їхній адреналін, якщо це саме той основний фактор самореалізації, який може показати й розказати внутрішній світ людини, то є сенс розвиватися в цій галузі. Необхідно шукати ходи, щоб пробиватися, отримати хороше місце в своїй професії, але при цьому необхідно дивитися на себе об’єктивно, у жодному разі не можна ставити себе на п’єдестал з однієї сторони, а також не треба недооцінювати себе з іншої. Тобто необхідно ставитися до себе адекватно. Якщо ж ти не вмієш щось робити, то або змінюй вид діяльності, або прикладай максимум зусиль, щоб цьому навчитися. Мені здається, що лише ті люди, які по-справжньому розуміють, що вони не можуть жити без творчості, стануть визначними постатями, стануть великими. 

На жаль, у нас немає можливості залишати це заняття на рівні хобі й не залежати від нього фінансово. Тобто з кожним кроком дорослішання ми отримуємо більше фінансових зобов’язань. Звичайно, коли ми «під прикриттям» батьків, то творча діяльність може бути як хобі, адже їжею та речами нас можуть забезпечити мама й тато. І знаєте, так у більшості й буває. Як наслідок – на сцені з’являються не професіонали своєї справи, які вийшли просто поспівати чи за допомогою комп’ютера зробили класну музичку. На мій погляд, це не композиторство, а тим більше – не музика. Це чистої води бізнес. І зараз це дуже вигідно, бо велика кількість так званих музикантів спекулює на стані, у якому перебуває наша країна, створюючи пісню про «нашу бідну неньку» та «складну політичну й економічну ситуації». І таке дійсно не можливо слухати, бо це не красиво, це не несе жодного сенсу, це популізм.

Прикро, що зараз такого дуже багато, бо реально хороші й талановиті музиканти виїхали за кордон, бо не бачать тут перспективи. А ті музиканти-профі, які залишилися тут, вони на цьому фоні виділяються, як сонечко серед туманного неба. 

Чи були тяжкі періоди у вашому житті? Хто в цей момент був поруч? Що мотивувало вас і не давало здаватися?

  • Мене надихають слухачі й глядачі. У мене взагалі самооцінка занижена, я кожного разу з великим здивуванням дивлюся на аудиторію, яка аплодує мені стоячи. Це неймовірне відчуття! І кожного разу я ловлю себе на думці, типу, а може це не мені присвячують овації? Може там стоїть хтось ззаду, і оця вся любов від слухачів для нього? Зараз я працюю над собою, щоб адекватно це сприймати. І ось ці реакції глядачів дають мені таке величезне натхнення, таку енергію, що я кілька днів не можу відійти після великого концерту.

А якщо говорити про життєві труднощі, то 4 роки тому з них мене витягнула жінка всього мого життя – моя дружина. Був такий період, що я вже навіть попрощався з Олексієм Сагаловським, думав, що я не витягну себе з надр із свого ж таки світосприйняття. Але одного разу я зустрів жінку, яка повірила в мене, яка сказала, що класний, крутий, талановитий, що я справжній музикант! Тому мені дуже пощастило із своєю дружиною. Якби вона не з’явилася в моєму житті, такого проекту як Олексій Сагаловський не існувало б.

Розкажіть про свої плани на майбутнє, подальші концерти. Чого саме повинні очікувати ваші фанати? 

  • Хочу зібрати «Олімпійський». Серйозно. Також, наприклад, у мене заплановані гастролі в Конотоп, потім прес-конференція асамблеї жінок, які проти домашнього насильства, далі знову в мене 2 концерти. Також я думаю над тим, щоб почати відвідувати курси психолога, щоб і світогляд розширити, і для життєвого досвіду знадобиться. 

Зараз я разом з Юрієм Рибчинським, іншими зірками їздимо виступати в різні міста. Не знаю чому, але поки що я соромлюся, чи що, робити повністю сольні концерти, хоча матеріалів у мене вдосталь та й працю я в різних музичних іпостасях. Тому я все-таки сподіваюся, що моя сім’я підштовхне мене до сольного концерту. Не зважаючи на те, що я співаю ще з 90-х років, зараз я вчуся сприймати та відчувати нову й сучасну публіку, яка разом з музикою зазнала реформування.